Тайська література для українців

Якщо вже підняли тему з культурним діалогом між Україною та Таїландом, розкажу про книжку, тайського автора яку я читала. Поговорімо про те, що знають про Україну в світі і що ми знаємо про інші кульутри.

Почну з того, чому я взагалі взялася читати книжку тайського автора. Тому, що в мене є тайські друзі. Ми спілкуємося, вони часто дуже цікаві речі розповідають. Інколи дають мені несподіваний погляд на ситуації — і це для мене помічне, завдяки цьому я часто знаходжу якесь рішення. Часом друзі просто розповідають про свій досвід, про своє життя, і це теж цікаво. Наприклад, років із 45 тому, одна з моїх подруг була маленькою, і у них був голод. Не було що їсти. Вони тоді палили деревину і їли це вугілля. Це не корисно й не поживно, але давало якесь відчуття ситості. Лікарі їх за це сварили, але вони все одно їли… Бо інколи це було єдине їстівне. Це не тільки в нас є досвід Голодомору. Іншим народам теж часто тяжко ведеться.

Мені захотілося більше дізнатися про країну, з якої походять мої друзі. І я зрозуміла, що ніколи нічого не чула ані про їхніх митців, ані про якісь твори… Я полізла шукати. Знайшла, мабуть, найвідомішу книжку. Вона називається «Син Північного Сходу» (йдеться про один з регіонів Таїланду). Твір перекладено на купу різних мов (але не українську), за нею є фільм і її вивчають у школах.

Книжка величезна, там під 1000 сторінок, втім я прочитала її дня за три. Вона написана по-простому, по-домашньому. Описує сільське життя. Там немає сюжету як такого, немає головного конфлікту як такого — а у вас загалом вважється, що мусять бути й без них ніяк. А от тайський автор пішов іншим шляхом, і вийшло суперово. І я зрозуміла, що так теж можна. Потім я взялася до активної фази роботи над своєю «Це я така в бабу Устю» — і в принципі, трохи запозичила цей тайський підхід до написання. У моїй книжці теж немає сюжету й немає конфлікту (у класичному розумінні), вона просто про родину, про дитинство, про Крим і Україну. І бачите як, книжка грант виграла і я її сама дуже люблю. А свої взагалі складно любити.

Так от, про тайську книжку. Там є село, люди в ньому. Затяжна посуха, немає що їсти. Історія крутиться навколо хлопчика (автора в дитинстві). Люди переважно зайняті пошуком їжі і їдою. Описується, що їдять і як їдять. Як для українського читача, місцями це може здатися м’яко кажучі дуже дивним, бо їдять комах, жаб, мангуст, хамелеонів і ще всяке-всяке-всяке… Але знову ж таки, згадаємо Голодомор. У нас теж і таке, і ще й не таке їли…

Щоправда, тайці в книжці дуже винахідливо то все комбінують, присмачують.

Також там описуються різні курйозні побутові ситуації. Позашлюбний секс, лікування, татуювання, розподіл грошей у спільноті, навчання тощо. Цікаво, що всі проблеми, які виникають, люди намагаються швидко, мирно й доброзичливо залагодити. Потім відсвяткувати, що залагодили, і знову їсти 🙂

Оця, певною мірою, обсесивність їжею, нагадує мені наші традиції переїдання у свята, надмірні запаси гречки, надмірні закрутки… Мабуть, це все травми, пов’язані з голодуванням.

Я не знаю, чи вам треба ця книжка. Якщо цікавитеся Таїландом або хочете краще розуміти тайців, то так. Якщо хочете дослідити іноземний літературних досвід, то теж так. В інших випадках, мабуть, ні. Зрештою, я вам уже у двох словах розповіла основне. Основне це те, що наші культури різні. Є спільне, є відмінності. Діалог — це добре.

Я помітила, що коли, скажімо, у школі кажуть «зарубіжна література», то мається на увазі європейська або штатівська. А світ набагато більший. Нам хочеться, щоби України усюди знали, чули, підтримували. Думаю, зі свого боку нам теж пасує проявляти цікавість до інших культур.