«Українська мова — це любов та привілей, а не покарання»
Інтерв’ю з харківським ювеліром, що перейшла на українську мову.
Олена Маслова разом зі своєї командою робить щось неймовірне. Багато років вони виготовляють срібні прикраси, не схожі на жодні інші. За кожною з них стоїть цікава ідея та зміст. Більше того — під час війни ювеліри залишилася в Харкові та продовжують працювати попри обстріли та інші жахливі події.
Уперше про прикраси від Орінго мені розповіла подруга кілька років тому. Я пам’ятаю, як тоді надовго залипла в їхній сайт: прикрас на ньому неймовірна кількість, усі гарні, усі хочеться собі. Відтоді я зібрала власну невеличку колекцію їхніх прикрас, здебільшого кільця. Вони майже щодня прикрашають мої пальці. Я постійно дивлюся на них, коли друкую всі свої тексти для вас, мої любі читачі.
З п. Оленою ми познайомилися недавно: нас подружили соцмережі. Виявилося, що ми захоплюємося творчістю одна одної. В нас є ще дещо спільне: і я, і п. Олена маємо досвід переходу на українську. Тож ми запланували онлайн-дзвінок, щоб записати інтерв’ю про книги, творчість за умов війни та особливості мовного переходу.
💛 У вас багато прикрас, натхненних відомими книгами. Скажіть, будь ласка, як з’явилася ідея відображати твори в сріблі? Яка прикраса була першою?
💎Книжки — це мій улюблений світ із дитинства, від п’яти років, коли почала читати самостійно. Й усе, що потім відбувалося в житті, так чи інакше вказувало шлях до проекту «Екслібрис»: це колекція прикрас, що базуються на враженнях від книжок.
Ювелірні прикраси, де форма та вартість превалює над змістом, теж мають право на існування. Та мені хотілося робити срібні вмістилища для різних сутностей, а не тільки «щоби блищало», тому й із самого початку, з 2004 року, наші прикраси народжувалися з іменами, ідеями та історіями, а не тільки з номерами-артикулами. Проте літературні сюжети були швидше фоном, ніж головними героями.
Перша стовідсотково книжна прикраса, яка стала найпопулярнішою на багато років, — це так звана шляпа: каблучка, що зображує удава зі слоном всередині, з «Маленького принца» Антуана де Сент-Екзюпері. Коли я її зробила у 2018 році, навіть не уявляла, який ящик Пандори відкрила: проста ідея, повністю впізнаваний образ, але задум виявивська новаторським, тому ми отримали безліч замовлень. А ще каблучку почали масово копіювати інші виробники: від китайців до наших найгірших «сусідів».
💛Чи змінила війна естетичні уподобання українців?
💎На мою вузько-профільну думку, майже ні. Ті, хто полюбляв ювелірні прикраси, так само й далі їх купує та носить. Щоправда, додалася нова авдиторія: люди, що раніше не звертали уваги на срібні дрібнички, тепер замовляють патріотичні амулети. Проте, це не новина. Подібну ситуація — хоч і не ідентична — я спостерігала у 2014–2015 роках.
Ще можу сказати, що зараз змінилася направленість українських ювелірних брендів: з’явилася безліч нових колекцій, де автори надихалися етнікою, реальною чи вигаданою. Є дійсно цікаві речі, а є і шароварщина… Я не дуже переймаюся чистотою мистецтва, бо час відсортує справжнє від надуманого, а українці зазвичай мають гарний смак.
💛Більше року тому, коли я налякана війною похапки збиралася до ЄС, я вхопила із собою те, чим дорожила найбільше: кішку, ноутбук, документи та прикраси. Серед них були й від Орінго. Що ви відчуваєте, коли випадково бачите свої прикраси на людях у місті або на чиїхось фото, можливо з іншої частини світу?
💎За дев’ятнадцять років ми створили стільки різноманітних прикрас, що я сприймаю їй як щось цілісне, затишне та обволікаюче, на кшталт глибокого срібного океану. Тобто відчуваю зв’язок із кожною прикрасою, і щиро радію фотовідгукам замовників з усіх місць земної кулі. Мене вони не дивують, бо знаю, що ми робимо дуже гарні речі з доброю вдачею і любити їх, брати із собою навіть за таких обставин — це природно.
До речі, пригадую зворушливу історію: у повністю згорівшій після обстрілу квартирі знайшлися сережки «Дракоші» з помаранчевими камінцями. Якимось дивом они вцілили у вогні, тільки потемніли… Як же їм зраділи і власниця, і я!..