Життя як "Форт Буаяр"

Було колись таке ТВ-шоу, яке називалося «Форт Буаяр». У ньому показували, як у фортеці серед моря біля берегів Франції облаштували кімнати із квестами, які команда гравців проходила. Завдання були дуже різноманітними. Деякі на логіку, деякі на сміливість, деякі на вміння взаємодіяти. Усі з елементом загадковості. Дуже атмосферне було шоу: замки, ключі, клепсидри, ґрати, тигри. Там ще була така цікава музика на заставці: туууум! ту-ду-ду-дум! ту-ду-ду-ду! Підійшла б на саундтрек для мого життя.

Я — жінка ділова. І справ у мене багато. Так вийшло, що з виробничих потреб мені знадобився сейф для документів. Я безліч разів користувалася подібними в готелях, це завжди було настільки просто, що проходило непомітно. Фактично, це металева коробка із замком, куди можна помістити папку чи декілька папок із паперами. То я довго не думала: відкрила найпопулярніший український інтернет-магазин, обрала сейф та замовила.

У сейфів є особливість: вони зроблені з металу й тому доволі важкі. Ну як важкі: мій був кілограмів 10. Можливо, хтось каже, що це мало. Але багато для мене. Особливо враховуючи, що я тільки недавно пошкодила плече й лікар просив мене руку поберегти.

Покупку привезли, я розрізала пакувальний картон та зняла захисну плівку. Сейф був холодним на дотик та приємно пах новою фарбою. У сейфі я знайшла набір батарейок, а інструкцію зі зміни пароля — ні. Я пробую встановили пароль навмання, але в мене не виходить: я не можу згадати, як саме це робилося в готелях. Чи там були сейфи інших моделей?.. Відкриваю ютуб, щоб знайти допомогу.

Відео про сейф моєї моделі є лише два. Одне записано чоловіком, інше — жінкою. Події в обох роликах розвиваються за однаковим сценарієм:

«Ось тут повертаємо, ось тут натискаємо, ось тепер пробуємо відчинити… Ой, бля. Постав на паузу». Далі на монтажі склейка й потім відео продовжується: «Ось, бачите, ми тут повернули, тут нажали — і все працює».

Мене насторожує склейка, але я пробую повторити маніпуляції: повертаю, натискаю і, так само, як автори відео кажу «бля», бо нічого не працює. Сейф не зачиняється автоматично, як мав би. А якщо його закрити вручну, то він потім не відкривається комбінацією. Тільки ключем. Так не має бути. Я дзвоню продавцю.

— Добрий день, вибачте, що турбую. Я тут уже півтори години граюся із сейфом, передивилася всі відео з ютуба, у мене все одно не виходить. Допоможіть, будь ласка, розбіратися, можливо, я щось не так роблю?

Мужчина на тому кінці зітхає:

— Пані, поверніть, натисніть — і має працювати.

— Ну ось, повертаю, натискаю — не робе.

— Ви не то натиснули. Натискайте уважніше.

— Я натискаю, як ви кажете.

— Запишіть відео і скиньте мені.

Я знімаю відео і відправляю. Не відправляється, бо задовге. Ми з’ясовуємо в чаті, який файлообмінник треба, я заливаю відео туди. Через деякий час дзвонить мужчина:

— Спробуйте замість решітки натискати зірочку.

— Але ж ви казали решітку.

— А ви спробуйте зірочку. І запишіть відео.

Пробую із зірочкою. Не робе. Записую. Заливаю на файлообмінник. Пів на дванадцяту ночі.

— Добрий ранок, пані Наталю! — Телефонує мужчина замість будильника. — Справа може бути в батарейках. Поміняйте їх, а потім спробуйте знову.

— Із зірочкою чи решіткою? — питаю я, але мужчина вже поклав слухавку.

У мене інтенсивне життя і купівлю батарейок не так легко в нього вписати. У магазин із ними я потрапляю тільки через два дні. Я приношу їх додому, розпаковую, вставляю в сейф, повертаю. Натискаю. Із зірочками. Із решіткою. Не робе. Я записую два відео — і із зірочкою, і з решіткою — та відправляю мужчині. Через файлообмінник, звичайно. На годиннику чомусь знову ніч.

— Пані Наталю, добрий ранок. Ви задуже часто повертаєте та натискаєте. Дайте сейфу відпочити і спробуйте знову. І зробіть відео.

Я чекаю і пробую знову. Мужчина записаний у мене в телефоні, бо вже ж не чужі люди. Дзвоню йому:

— Все одно не робе. Можна я не буду відео знімати?

— Може бути, що у дорозі відійшов контакт. Поставте сейф дибки і спробуйте…

— Послухайте, я купила сейф, який має працювати в горизонтальному положенні…

— Добре, відправляйте його нам, ми розберемось.

Я думаю, чи сейф міняти на інший, чи просити повернення коштів? Тим часом мужчина скидає мені адресу. Харківська область. Блін. Як вони там виживають? Ще й сейфи роблять? І трубку беруть, і намагають підказати… Напевно, їм ці гроші дуже треба. А мені потрібен сейф. Нехай пришлють інший.

Хороша новина: ми з’ясували, що це несправний сейф. Продавець погоджується його поміняти. Погана новина: посилку треба якось відправити.

Я відкриваю застосунок Нової пошти та обираю доставку від дверей до дверей. Мені передзвонює оператор:

— Кур’єр буде у вас сьогодні ввечері. Скажіть, маєте когось погрузити відправлення?

— В сенсі погрузити? Я ж замовила від дверей.

— Кур’єр не буде виходити з машини. Вам потрібно принести відправлення до нього.

— Як не буде? Це ж він же мені і приніс це саме відправлення декілька днів тому.

— Він тільки доставляє, а забирати не буде.

— Я не зможу донести до машини.

— Нічим не можу допомогти.

Курва мать. Я відміняю кур’єра й думаю, як відправити сейф у інший спосіб. Згадую, що завтра ввечері чекаю в гості подругу. Можливо, зможемо з нею вдвох донести сейф до поштомата в моєму під’їзді?

— Не чіпай, я тебе прошу, — каже подруга ввечері наступного дня. Вона жаліє мене, бо знає історію пошкодженого плеча. — Я сама донесу. До речі, ти не хочеш попросити, щоб кошти повернути?

— Вони з Харківської області.

— Йой.

— Отож.

Ми спускаємося вниз та запихуємо коробку в поштомат. Вона міліметр у міліметр поміщається в найбільшу комірку — і починає подорож. Три дні вона йде до місця призначення. Потім інший сейф пакують та відправляють мені.

Сейф інший, це очевидно. Я встигла ретельно вивчити попередній та всі його найдрібніші подряпинки. Ключі знаходити я вже вмію, замок теж. Батарейки в мене уже є нові, файні, з рожевим зайчиком. Вставляю їх. Про всяк випадок одразу роблю це з увімкненою камерою. Повертаю. Натискаю. Курва мать. Не робе. Я скидаю відео мужчині.

— Пані Наталю! — верещить він у телефон, як різаний. — Я Ж ВАМ КАЗАВ! ПОВЕРНУТИ! НАТИСНУТИ! ЗІРОЧКУ!

— Я все так і зробила. Хіба ні?

— А БАТАРЕЙКИ?

— Нові одразу поставила.

— Я поговорю з технічним відділом, — скрізь зуби видавлює мужчина і завершує розмову.

Наступний день. Це вже два тижні.

— Ой, хі-хі-хі, пані Наталю, — дзвонить мені зранку мужчина. — Ой, ви ж не образилися? Це ж треба, га! Дійсно, подивився відео, хі-хі-хі, перший раз таке! Щоб два різних сейфи — і не працювали! Дайте мені трошки часу, я уточню з технічним відділом, що воно таке.

Проходить ще день. телефонує мені жіночка.

— Пані Наталю, я з технічного відділу. Ви маєте розуміти, що спочатку треба повернути, а потім натиснути…

— Я це знаю. І про батарейки теж.

— І про зірочку?

— І про зірочку.

— Тоді вам треба поставити сейф дибки…

— Послухайте мене. Уже третій тиждень бавлюся із цими сейфами. Ви можете забрати його собі — і ставити дибки, рачки й накарачки.

— Я вас почула, — каже жінка. — Відправляйте його нам, ми поміняємо на інший.

Легко сказати! Я телефоную подрузі:

— Що, прийдеш на шакшуку? Приготую для тебе. — Мотивую я її улюбленою стравою.

— А шо ти така добра?

— Все ти про мене знаєш… Сейф знову треба відправити.

— Знову? Де ти їх береш?

— Допоможеш?

— Допоможу.

Вона теж ділова жінка. Ми довго намагаємося знайти день, коли вона могла б заїхати. Виходить, що час є тільки дуже пізно, об 11 вечора. Ну що й, якщо це вирішить ситуацію, то най буде.

Я перекомбіновую справи, щоб купити все необхідне та приготувати шакшуку. Це запечена яєчня із сиром, овочами та купою спецій. Я готую її за персидським рецептом. Взагалі-то вона вважається сніданковою стравою, але коли ми з подругою розкладаємо шакшуку в тарілки, за вікном уже темна ніч. Ми їмо поспіхом: треба відправити посилку й подрузі ще треба встигнути додому до початку комендантської години.

— Ну шо, ти готова?

— Зараз, я вже запакувала, тільки накладну створю — і можемо йти.

Я відкриваю застосунок. Довго ввожу всі дані: відправник. Одержувач. Адреса така. Адреса сяка. Вага. Габарити. Вміст.

— У вашому поштаматі немає вільної комірки, — спливає повідомлення.

— Курва мать. І що робить? — Я розгублено чухаю потилицю.

— Ну, якщо майже опівночі немає вільної, то вже й не з’явиться. Але я хоч поїла, — задоволено каже подруга.

Я не готова здаватися. Якщо не сьогодні, то потрібно буде в інший день провертати таку саму комбінацію, а це в мої плани не входить. Мені спадає на думку рішення: а що, якщо скористатися поштоматом у сусідньому під’їзді? На всіх них, щоправда, великими літерами написано «Тільки для мешканців», але якщо нікому зараз вночі не треба, можливо, сусіди б не були проти?

У тому поштоматі є вільна комірка! Я створюю накладну, накидую куртку на піжаму — і ми спускаємося вниз.

Ніч. Світять ліхтарі. Повільно падає квітневий сніг. Я риссю біжу вперед відчиняти всі двері, що трапляються на шляху. За мною повільно, з великою коробкою в руках, крокує подруга.

— До речі, а як ми потрапимо в іншій під’їзд? — раптом питає вона.

— Я вже написала в сусідський чат, нам відкриють.

— А якщо ні?

— Та чого ж ні? Відкриють.

Я набираю на домофоні 117.

— Дзинь-дзинь-глоп, — каже він.

— Щось не то, — говорю я.

— Ага! Як же! Відкриють тобі серед ночі.

— Зараз я перепитаю.

Я пишу сусідці у вайбер. Повідомлення непрочитане.

— Спить вона вже й домофон відключила.

Ніч. Жовті ліхтарі. Сніг. Холодне повітря нагло пробирається під куртку та піжаму.

— Крижі болєт, — стогне подруга. — Я назад сейф не понесу.

Я ще раз пишу в судський чат. Але година пізня. Мені ніхто не відповідає. Я пробую ще раз набрати номер квартири, пробую навіть просто прикласти свій магнітний ключ — а раптом? Але не працює. Двері гладкі та закриті.

— А яка квартира обіцяла відкрити? — питає подруга.

— 117.

— У цьому підї’зді тільки 112 квартир, — вказує подруга на прибиту поруч табличку.

Мати Василева, дійсно! Я переплутала під’їзди! Тому й не спрацьовував домофон на номер квартири, якої в ньому немає.

— Як так можна було! Переплутати двері! Не подивитися на табличку! Це ж добре, що я вмію читати! Якби не я, ти б до ранку стояла на морозі! — Бухтить подруга мені в спину, поки ми рухаємося до тепер уже правильного під’їзду. Мені у вайбер приходить повідомлення від сусідки з 117 квартири:

— Ой, вибачте! У нас домофон був вимкнутим! Ми забули! Наберіть, будь ласка, ще раз!

Натискаю на домофоні 117, він робить один гудок — і двері відчиняються.

— Ой, вибачте! Двері відчинилися? Ви зайшли? Усе добре? Ви не змерзли? — Турботливо питає сусідка.

— Так, усе добре, дуже дякую, — намагаюся я її заспокоїти. Тим часом на беквокалі все ще чути подругу:

— Як так можна було! Переплутати! Не прочитати!..

Ми потрапляємо в під’їзд. Тьмяно світить лампочка. Я відчиняю комірку. Подруга нахиляється до неї з коробкою.

— Не поміщається, — каже вона за мить.

— Як не поміщається?

— А ось так. У твій поміщалося, а в цей — ні.

І це правда: сантиметра чотири не влізає.

— А іншим боком пробувала?

— Ну ось, дивись. Одним боком — не вміщається. Іншим — теж ні.

Я присідаю поруч, перевертаю коробку третім боком — вона ідеально заповнює комірку. Зачиняю дверцятка. Вони дзвінко клацають.

— Ось тому нам із тобою треба триматися разом, — кажу вголос. І нас накриває істерикою. Ми ржемо до сліз і не можемо зупинитися.

— Чекай, комендантська година ж скоро, мені таксі треба.

— Тільки давай його зачекаємо в моєму під’їзді, — кажу я. — Мені взагалі-то тут бути не дуже пасує.

— Добре, — каже подруга.

Ми виходимо на вулицю. Ніч. Жовті ліхтарі. Падає сніг. Проходимо тротуаром. Я прикладаю магнітний ключ та широко розкриваю важкі двері. Перше, що я бачу — відчинені дверцята тієї самої комірки в моєму поштоматі. Вона звільнилася поки ми розгадували квест із сусіднім під’їздом.

На фоні грає музика з «Форт Буаяр». Туууум! Ту-ду-ду-дум! Ту-ду-ду-ду!