Історія іноземки, що вивчила українську
Вперше я зустрілась з нею у кафе на Сихові (прим. автора: район Львова). На той час я прожила у місті менше року і почувалася тут не дуже впевнено. Мені потрібна була консультація з львівських питань, тож мені порадили поговорити з Маріон.
— Hello! It's nice to meet you! — звернулася я до неї англійською, адже знала, що вона з Голландії.
— Українською, будь ласка, — привітно усміхнулася моя майбутня подруга. В її голосі було ледь чути незвичний акцент.
— Але мені нескладно англійською, — я хотіла, щоб їй було легко та комфортно спілкуватися.
— Ні-ні, ми в Україні, тож говоритимемо українською.
Не кожного дня зустрінеш європейця, котрий розуміє нашу мову! Та ще й наполягає на спілкуванні саме нею! Я почала говорити повільно й обирати найпростіші слова.
— Розслабся і говори як з усіма. Я все розумію, — засміялась Маріон.
Той день став початком нашої дружби, що триває близько шести років, але здається, що ми були знайомі завжди. Сьогодні Маріон погодилася дати інтерв'ю та розповісти моїм читачам про досвід вивчення української мови як іноземної.
— Я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком-львів'янином під час студентської подорожі. Згодом ми вирішили одружитися та жити разом в Україні. Я купила підручник з мови й почала займатися за ним самостійно. Було важко скласти уяву про вимову звуків та слів, адже навіть дуже класна видана у Канаді книга все ж таки залишається німим папером. Тим не менш, мені вдалося вивчити абетку та розібратися з основами граматики.
— Що було далі?
— Далі я переїхала до Львова. Це було у середині дев'яностих. Першій рік ми розмовляли вдома англійською, але щодалі більше переходили на українську. Це було потрібно для того, щоб я тренувалася говорити та якомога швидше адаптувалася до країни.
— А поза домом?
— Поза домом я усюди ходила з паперовим словником. Він вмів перекладати тільки в один бік: з української на англійську. Перекласти щось у зворотному напрямку — проблема. Я закінчувала навчання в голландському університеті і мала пройти інтернатуру у лабораторії львівської лікарні. Мій керівник добре говорив англійською, найближчі співробітники знали її гірше, хоча — треба визнати — були привітними й дуже старалися покращити свої навички. На жаль, ніхто з працівників інших відділень не міг вільно говорити англійською, тож я мала неабияку необхідність розуміти українську й говорити нею, щоб мати можливість вчитися, працювати та спілкуватися.
— Яким був твій найбільший виклик у вивченні української?
— Похід на базар. Супермаркетів тоді не було, тож ринок був основним місцем купівлі усього необхідного. Українці не звертають на це увагу, але насправді на базарі ніхто не говорить чистою українською. Там усі люди самі не помічають, як домішують у мову російські, польські чи угорські слова. Уяви собі, який коктейль з незрозумілих слів чує там іноземець! Уявила? А тепер помнож на регіональну вимову! Тому тим, хто вчить українську, насправді доводиться разом з нею вчити — хоча б на примітивному рівні — й мови сусідніх країн.
— Ти мій герой, — я кажу це своїй чарівній подрузі у черговий раз. Цікаво, чи я б подолала базарний квест на її місці?..
— Знаєш, українська мова звучить для мене мелодійно. Попри всі складнощі у вивченні, я полюбила її. Вона дуже особлива. Я не знаю іншої мови, у якій слова мали б стільки форм, скільки мають в українській. Можна сказати «малий», а можна «маленький», «малесенький», «манюнький» — і всі ці варіанти будуть зрозумілі людям. Українська багата на відтінки, адже кожна з цих форм має трошки інакше значення.
— Цікаво, я ніколи про це не думала.
— Так, ми всі часто не помічаємо краси своєї рідної мови.
— Моїм читачам цікаво, якою мовою ви розмовляєте в сім'ї зараз.
— О, гарне питання. За той час, що ми разом, чоловік вивчив нідерландську, а наші діти вільно говорять трьома мовами. Так склалися обставини, що після 22 років у Львові ми переїхали до США. Тепер ми живемо у Каліфорнії, але вдома продовжуємо говорити українською.
— Тому що вона допомагає вам зберегти зв'язок зі Львовом?
— Не тільки тому. Українська — емоційна та влучна. Нею набагато точніше вдається передати те, що я хочу сказати. Наприклад, «вражена», «приголомшена», «здивована», «шокована» — це все різні слова з різним настроєм. І я це обожнюю.
— До речі, про здивування. Чи є українське слово, що тобі здається дивним?
— Так, є. Це слово «рибонька». Я знаю, що це лагідне слово, але, напевно, ніколи до нього не звикну. Річ у тім, що я з Голландії, і коли чую «риба», перш за все уявляю діжку з оселедцем. Потім жіночку у фартуху й з ополоником біля машини «Жива риба» на львівському базарі. Скажи, що ви знайшли ніжного та милого у рибі?
Ми довго сміємося: я погоджуюся, що риба мокра, слизька і холодна. Дійсно дивно, що цьому слову вдалося зробити кар'єру пестливого.
— А яке слово тобі було найскладніше опанувати?
— Слово «люблю» неймовірно важко вимовити. Ти собі не уявляєш, скільки сил та часу мені знадобилося, щоб почати його добре говорити. М'яка комбінація Л та Ю, а далі твердий звук Б, а потім знову м'яке ЛЮ… Тішило одне: у більшості випадків «люблю» можна замінити на «кохаю» й так викрутитися. «Кохаю» сказати легко.
Мені хочеться говорити з Маріон годинами, але час, відведений для інтерв'ю, спливає. «"Кохаю" сказати легко» — кращої фрази для закінчення бесіди про мову не знайти у всьому світі. Я дякую подрузі за розмову та натискаю кнопку «завершити дзвінок».
Якщо вам сподобалася ця стаття і ви хочете дізнатися більше про вивчення української як іноземної, напишіть питання до Маріон у формі нижче. Я передам їй найцікавіші з них та підготую для вас ще одну публікацію з відповідями.
Автор Наталя Місюк
ความคิดเห็น