top of page

Гробки́

Чи ви колись помічали, наскільки відрізняються цвинтарі в різних містах?


Мені було 14, коли я приїхала відвідати рідну землю своїх бабусь та дідусів. Я була дуже здивована тим, що цвинтар та традиції не були схожими на кримські. У другий понеділок — не неділю, а понеділок — після Великодня люди збиралися біля могил близьких. Це називалось «піти на гробки». Прямо на землі накривали один великий «стіл»: на покривалах розставляли тарілки зі стравами. Кожен щось приносив. Люди сиділи просто на травичці, згадували померлих, обмінювалися новинами. Часто це була єдина на рік нагода побачити тих, хто через роботу, навчання та сімейні справи переїхав до інших міст або країн.


Для мене було незвичним, що часто на могилах був просто хрест і більше нічого. Інколи — хрест із дашком. Це здавалося дуже дивним, неочікуванним рішенням. А ще мене шокувало те, що цвинтар може бути в лісі. Ліс розростався та розростався. Якщо до могил відносно недавно похованих людей ще було легко потрапити, то потрібно було мати сокиру та чимало сміливості, щоб дістатися до могил давніх.


— Там уже тільки хіба вовки ходять, — відповів місцевий дідусь, мій дуже далекий родич, коли ми попросили провести нас до могили прадіда. Він був веселим. Здається, моя схильність до витівок — це в нього.


У моєму степовому Криму цвинтар — це завжди руде глинясте поле, землю з якого надзвичайно складно відчистити з взуття. Пам’ятники там — здебільшого кам’яні. Часто — доволі пафосні. Такі, щоби було краще, ніж в інших. Хрести траплялися не так часто, адже серед кримців є люди, які або нерелігійні зовсім, або сповідають щось інше, не християнство. Весною при собі варто мати секатор, щоби прорізати шлях до могил прародичів: у Криму на цвинтарях часто садять бузок, бо він невибагливий: росте в умовах спеки, вітру та дефіциту води. Щоправда, коли за ним ніхто не приглядає, він перетворює старе кладовище на бузкові джунглі.


Над цвинтарями півострова зазвичай кружляють зграї чайок та ворон. Білі та чорні птахи, що вмить розмітають залишені на могилах печиво чи паски. Готичне, треба сказати, видовище. Інколи вони ще полюють на зайченят, що також доволі часто намагаються вижити десь поруч. Також на цвинтарях бувають зграї бездомних собак, яких підгодовують ті, хто приходять на могили рідних. Усе це, напевно, звучить лячно, але погодьтесь, що менше гірше, ніж вовки.


У Криму на поминальний день було прийнято приносити багато їжі та накривати серйозний стіл біля могил близьких. Кожна родина окремо. Салати, пюре, відбивні, посуд, прибори — оце все. Але в нас так не робили. Нам це здавалося не дуже доречним.


Коли я переїхала до Львова, то була дуже здивована побачити гробниці на цвинтарі. Якщо чесно, я досі не дуже зрозуміла, як там усе влаштовано всередині. І ще крипти в церкві. Для мене теж новою стала ідея того, що Личаківський цвинтар — це красиве місце для прогулянок. Якось я потрапила на екскурсію по ньому — і це були натхненні півтори години. Гід розповідав, скільки всього чудового за життя встигли зробити поховані там: писали музику та книги, лікували дітей, допомагали іншим. Цвинтар може бути нахненним містом — це дуже неочікуваний для мене спосіб дивитися на світ.


А ще в мене помер дідусь. Йому було 100 років і 8 місяців. Ще місяць тому я розповідала вам, що його цікавили дівки, а тепер його немає. Напевно, це не дуже сумна новина. Принаймні, коли я про це комусь кажу, люди роблять великі очі, усміхаються і вигукують «вау!», а потім згадують, що годиться схаменутися, — і вже тоді висловлюють співчуття. Я не ображаюсь, бо знаю: він прожив життя від А до Я.


У мене запитують про його секрет довголіття. Напевно, він полягає в тому, що дід хотів жити. Це складно пояснити, але все одно спробую. Я часто чую, як молоді кажуть щось на кшталт «я хочу жити, якщо в мене будинок власний будинок» або «якщо мати здоров’я, то можна жити». У мого діда не було «якщо», він просто вмів цінувати життя. Попри те, що всі його друзі та однолітки померли ще тридцять років тому. Попри те, що він поступово втрачав здоров’я та всі ті здібності, що ми часто маємо за даність. Просто жити — це вже багато.


Хоча мені сумно, що ми не мали можливості попрощатися, все ж я знову відчуваю щось схоже на світле натхнення: до ста - можна. Це реально. Можна й більше. Життя — воно хоча й складне, але ж цікаве. Вартує того, щоб його жити.





150 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі
bottom of page